Веселі баранці

Під час літнього посту, я трохи підсідаю на "Веселі баранці". Це такий попкорн в карамелі. Зазвичай мені простий попкорн не дуже солодкий, тому навідь коли у кіно ходжу, спочатку за ним, спеціально до маркету. 
Вчора іду по Володимирській Гірці, в руках пачка веселих баранців та кола-лайт. Іду повз насупленого продавця зернової кави. Мабудь ніхто не схотів у таку спеку підходити до його автівки-пиріжка. Сидить він значить десь далеченько, на самому сонці, мружиться, та спостерігає за мною. Я на ньго теж трохи погледів, а він виявляється дивиться не на мене, а на веселих баранців. І так він додивлявся поки в нього шия вигиналася. Я звісно одразу зрозумів чого це він. Просто знає увесь товар, що можно купити в парку, та не може уявити собі, що я пру баранців з самого Ашану. Я гадаю, що він так і не отямився після такого катаклізму.

Іду я далі, та згадую часи, як в дев’яностих, ось такі ж підлітки в турецькій мастерці Адідас, та таких жешь лівих кросах, бігуть до пахана в підворітню, та стукають, що якась мерзота торгує поперед них. Через декілька годин з'являлося з десяток гопати, та ще й колгоспний трактор з нетверезим "дядєйВанєй" і давай мішати баранців з лайном. Мішали ціле десятиріччя усе що не можно було забрати з собою. Зносили кіоски, палили, різали, прикладали горячої праски - коротше підтримували малий бізнес як могли.

Минуло вже 15-20 років, а життя простих підлідків в Украіні не змінилося. Нація так же ш як і раніше працює на їжу. Поповнює людські ресурси великих та жадібних капіталістичних країн котрі не дають їх власній нормально розвиватися. Тому не важко було в наш час, провести реінкарнацію гопати. Вона тільки змінила назву. І гардероб тітушок, залишився той самий.

Нещодавно ввечері, коли було темно, якась така тітушка розрядила обойму поряд з моїм будинком. Таке вже було і раніше, разів п’ять, особливо під час другого Майдану. В околицях Київа таке творилося, що мама не горюй.
Ніякої поліції і міліції тут взагалі то впринціпі не існує до самих цих пір. Я лише один раз бачив міліціанта років шість-сім назад. І той підійшов не викорінювати злочинність, а до мене звернувся, по мій паспорт. Якихось там зеків шукали вони, та ходили по будинках. Завжди вони думають що я їх до себе в підвалі ховаю, шкірою відчувають. В метро теж, практично постійно заохочують до діалогу, поки я говорю в мене чомусь перебирають зошити та харчі в сумці. Та що там казати, коли я вперше потрапив до Київа, в перший же день, вони мене сходу "затрєбували" и на вокзалі. В комуфляжі був вдягнений - все перетрусили, ремінь зі штанів зняли, навідь у кожну шкарпету заглядували. «Що, з Донбасу за Януковича приїхав?», - як сьогодні пом’ятаю… А тоді був перший Майдан – зима-2005…
Маю надію, що щось все ж зміниться з новою поліцією.

Коротше кажучи, ото було і все, більше під Києвом людей з дежавним мечем до нас не потрапляли. Тому, як я почув постріли, та збагнув що це саме постріли, а не «шальная пєтарда», я поміркувавши вірішив, що потрібно мені зараз трохи присісти, бо стоячи куля зачепе. Присів, але пізно, вже вони кудись поїхали. Чую у вікно - по дорозі пішли діти, весело щось розказують один одному. І тоді я подумав, що мабудь вони об'їлися веселих баранців.


avatar